Ігор Світлий

Під легкий подих прохолоди Спадає сонця стихлий гар, В полоні трав, цикад і згоди, Ледь ніч оголює ліхтар. І десь у сутінках спливають, Як світі блисків, тіней, доль Таємні знаки, наче грають, Гілки малюють від тополь. Байдужий погляд місяць ронить За хмари не спішить у синь, Неначе стрижні із неону Зірок далеких мерехтінь. Все ніби літа сон короткий, Із смаком чарів мла густа, Ця ніч для серця певних кроків Та не для шепіту вуста. Під легкий подих прохолоди Спадає сонця стихлий гар, Дихання, присмак насолоди, Ніч, що оголює ліхтар...   *** Под дуновением прохлады Спадает солнечная гарь, Пленяет запах трав, цикады, Чуть обнажает ночь фонарь. И где-то в этом полумраке, Как мире бликов и теней, Судьбы таинственные знаки Рисуют ветви тополей. Луна бросает взгляд небрежный Не торопясь за облака, И как неоновые стержни Мерцанье звёзд издалека. Всё будто летний сон короткий, С приятным вкусом волшебства, Не в эту ночь сту

Так, буде ще квітень, квітуч, як співуч менестрель. Фарбує весна чорно-білї зими покривала. Розчесані пензлі, готова до дій акварель, І обрано сукні весняного першого балу. Написані ноти, по партіях складено трель, І все лиш чекає руки диригента у гору, І першою вступить, як сяйвом на сонці крапель, В мелодію, ритму, дзвінкого пташиного хору. Прислухайся, може, почуєш, як б'ється в тобі, Як вторить, учасник оркестру, глибоке і чисте, Так серце говорить — кохаю, і навіть тоді, Коли нам здається, що зараз не час і не місце. Так буде, бо звісно, весна неодмінно прийде. Природи закон, адже знаєш, все ходить по колу. І жар поцілунку розтопить з тремтінням усе, Що зима замела у душі, і до самого долу Так, буде ще квітень, і буде квітуч, запашний... *** Да, будет ещё и цветущий, душистый апрель. Раскрасит весна чёрно-белой зимы покрывала. Расчесана кисть и готова уже акварель, И выбраны платья весеннего первого бала. Написаны ноты,

Просыпаясь каждым утром, он ей говорит: "Привет", Ничего, что её рядом с ним ещё всё так же нет. Но она таким же утром, так же ставит тот же чай, Добираясь с пересадкой на метро, потом - трамвай. Ему видится в прохожих взгляд её волшебных глаз, И в метро у перехода звонкий голос всякий раз, Промелькнёт её улыбка. Дверь, захлопнув, мчит вагон - В отражении на стёклах её будто видит он. Пропускает остановку, как обычно, может две, Долго ищет по причёске взглядом, тонущим в толпе. Многих просит обернуться - всё похожи, но не та, Где-то имя произносят, вторят шёпотом уста. Как обычно дни проходят, не особы вечера, В общем, каждое "сегодня" повторением "вчера", А ночами у окошка, есть подобные грехи, Он без адреса ей пишет свои нежные стихи. Всё же сбудется однажды - зацветёт любви лоза, И он скажет ей о главном, посмотрев в её глаза. Скроет тень два силуэта возле станции «Вокзал», И метро повторит эхом: "Как же я тебя ис